Нотатки
учасника обласних педагогічних читань з Гуманної Педагогіки
«Дитина стоїть перед нами у всій невинності й чистоті своєї душі і вимагає
від нас позитивної мудрості, а не заперечення того, чого дитина не знає. «Що ви хочете від мене? – запитує вона нас, - що ви хочете з мене
зробити? Що ви називаєте хорошим? До чого ви самі прагнете і мене спрямовуєте?
Мені немає діла до ваших помилок; вкажіть мені прямий шлях. Не кажіть мені, що
ви ненавидите, а скажіть, що ви любите; не кажіть мені, чого ви не бажаєте, а
скажіть мені, чого бажаєте». Проте, що ми скажемо у відповідь на ці запитання?»
К.Д.Ушинський
Мудро сказав той, хто вважає, що школи – майстерні гуманності, якщо вони
досягають того, що люди стають дійсно людьми. Це буде тільки тоді, якщо школи
попрацюють над тим, щоб зробити людей мудрими по розуму, розважливими в своїх
діях і шляхетними серцем.
Плутарх
говорив: «Якими діти народжуються, це ні від кого не залежить, але щоб вони
шляхом правильного виховання стали хорошими – це в наших силах». Хороший
учитель «горить нетерпінням навчити всіх всьому, що тільки можливо». І разом з
тим він постійно думає про те, як учити так, щоб наука сприймалась учнями
приємно.
Я.А.Коменський
підкреслював основну тенденцію всіх педагогічних стремлінь – добитися того, щоб
люди навчилися діяти в інтересах благополуччя всього людства: «… лише тоді
настав би щасливий стан в справах приватних і громадських».
Дитина, що
керується бажанням розвитку закладених в ній сил, сама починає використовувати
різносторонні сили своїх органів чуттів, які задовольняють її потребу в
діяльності, що направлена на вироблення майстерності.
Дитина любима і
вірить ще раніше, ніж починає мислити і діяти. Вплив сімейного життя спонукає
її піднестися і підносить її до сокровенної суті моральних сил.
Психологічний
розвиток дитини зумовлений взаємодією біологічних даних, соціального середовища
і власної активності. У кожної дитини взаємодія цих факторів своєрідна, кожна
дитина особлива і неповторна.
«Вихователь
повинен прагнути пізнати людину, якою вона є насправді, зі своїми слабостями і
в усій величі, з усіма її дрібними потребами і всіма великими духовними
вимогами», - так звертався до вчителів К.Д.Ушинський.
Людинознавча
природа вчительської праці, її різнобічність і не завжди передбачуваність
зумовлюють особливу роль особистих якостей учителя. Я повністю поділяю максиму
Симона Соловейчика, засновника і головного редактора газети «Первое сентября»:
«Спершу люблю, а потім навчаю». Тільки з любові народжуються педагогіка серця,
одухотвореність стосунків. В.О.Сухомлинський писав, що влада педагога над
особистістю учня дуже велика, і вона має бути мудрою.
Сприймати дітей
такими, якими вони є, без поділу на «улюблених» і «нестерпних хуліганів» і
водночас створювати умови, щоб вони ставали кращими, - це вияв педагогічного
гуманізму.
Молодші учні
надзвичайно чутливі. Добре вчити дитину, яка тягнеться до учителя, як соняшник
до сонця. Щоб не перервати цей ланцюжок
довір’я, намагаюся утверджувати в своїх стосунках із учнями людську гідність
кожної дитини незалежно від того, які в неї навчальні успіхи, а отже, бачу в
ній спочатку людину, а потім уже учня.
Важливим
джерелом осягнення теоретичних засад гуманного спілкування є праці видатних
педагогів-гуманістів минулого і сучасності. Натхненно звучать для вчителів
положення Гуманної Педагогіки Ш.О. Амонашвілі, який, розвиваючи думки своїх
попередників, говорить, що «шлях до серця учня – це чисте серце вчителя». Діти
не готуються до життя, вони вже живуть. «Спрямовуйте дитину, - говорить Ш.О.
Амонашвілі, - до загального блага, до краси, до любові, дайте можливість думати
про користь, про долю людства, про служіння і відданість, про духовність, про
душу, про Бога. Надихніть дитину до добромислення, прекрасномислення,
любовемислення. Об’єднайте серце і розум, нехай розум черпає істину із серця,
облагороджує себе через серце».
Гуманні стосунки
на будь-якому уроці і поза ним мають утверджувати людську гідність кожного
учня, здібного і нездібного, гарного і не зовсім, відвертати страх перед покаранням, залежність від настрою
вчителя. Тому намагаюсь створювати такі стосунки, коли діти не бояться
висловити своє ставлення, яке може не збігатися з думкою більшості й навіть
учителя, і реалізують своє право бути мислячою особистістю. Діти, як і дорослі,
повинні мати право на помилку і на свою думку. На уроках читання використовую
метод «Займи позицію». Мої учні на практиці застосовують вміння захищати власну
позицію, вчаться вислуховувати інших. Подобається школярам інтервправа «Крісло
автора», під час якої вони вчаться фантазувати, висловлювати власні судження. А
з яким захопленням вони включаються у виконання вправи «Мікрофон», під час якої
закріплюють правила спілкування, норми поведінки.
Серед багатьох
умов, які позитивно впливають на взаєморозуміння між учителем і учнями, є
вміння вчителя відчувати душевний стан учня в момент розмови. Антуан де
Сент-Екзюпері зазначав, що всі дорослі були спочатку дітьми, тільки мало хто з
них про це пам’ятає. І справді, як часто не вистачає дорослим спогадів власного
дитинства, щоб на хвилинку стати на місце дитини, розібратися у мотивах її
вчинку, з розумінням поставитися до тих випадків, коли учень ніяк не може
збагнути очевидного. «Діти за природою своєю – оптимісти. Для них характерним є
світле, сонячне, життєрадісне світосприймання. Любити дітей – це значить любити
дитинство, а для дитинства оптимізм – те саме, що гра барв для веселки: немає
оптимізму – немає й дитинства.
Оптимізм – це
ніби чарівне кольорове скло, крізь яке навколишній світ здається дитині великим
чудом. Дитина не просто бачить і розуміє, вона емоційно оцінює, вона любить,
захоплюється. Дивується, ненавидить, прагне стати на захист добра проти зла. Не
можна відбирати в дитини цього чарівного скельця.» (В.О.Сухомлинський).
Перш, ніж
подумати, а не те що сказати, вийде чи не вийде щось хороше з дитини, треба
побачити, пізнати, зрозуміти дитину. Учителю, батькам слід спостерігати, як
дитина думає і переживає, якими складними, часом звивистими шляхами пробивають
собі дорогу струмочки думки в її голові. Слід уміти читати найтонші порухи
думки, почуттів, переживань у кожному русі дитини і особливо в її очах.
Саме через
вчинки дітей я спостерігаю, як сприймає навколишній світ кожна дитина, що вона
бачить, як думає. Якщо думка вилилася в поетичне слово, якщо в цьому слові затремтіли
ніжні барви квітів, запахли трави, заграли переливи тіней і напівтіней лісового
сутінку, - значить затремтіла дитяча думка, значить розум дитини черпає
животворні сили з вічного джерела життя і пізнання – з природи, з краси. Саме
тому традиційними в моїй практиці стали уроки серед природи. Свої
спостереження, фантазії діти передають у власних віршах, казках, створюючи
авторські збірки творів. Все це пробуджує в учнів пізнавальний інтерес,
розвиває їхнє мовлення. Вірші, казки стають первинним щаблем у сходженні дитини
до вершин загальної духовності людини. Тисячу разів сказано і переказано: ми,
педагоги, маємо справу з людиною, об’єкт нашої праці – це жива душа. На нашій
совісті найцінніше, що є в світі, - людина.
Дороговказом в
моїй роботі є педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського. Кожний день починається для мене дитячою радістю. Я
бачу в дитячих очах захоплення красою, подив перед чимось незвичайним,
задоволення від подарунка, насолоду від веселої гри. Кожна дитина – це
особливий і неповторний світ, характер, до
якого треба знайти свій ключик. Ще
змалечку дитина має зростати гармонійно розвиненою, здоровою фізично і
духовно, чистою в помислах і діяннях. Тому намагаюся створювати в класі такий
мікроклімат, в якому кожен учень є лідером, кожен почувається комфортно,
впевнено і має від того задоволення. Без гарного настрою дитина навряд чи зможе
досягти бажаного. Адже перша заповідь виховання – дати дітям радість праці,
радість успіху в навчанні, пробудити в їхніх серцях почуття гордості, власної гідності.
На початку навчального року обираємо учнівське самоврядування класу. Кожен
учень вибирає доручення до душі. Аналогічно розподіляємо доручення барвінчат.
Школярі, залежно від їх уподобань і здібностей, очолюють «Сім грайливих
промінців».
Щоб виховати
гуманну людину, ставитися до дітей вихователь має гуманно. Доброта педагога –
почуття великої відповідальності за сьогодення
і майбутнє людини. Розмірковуючи над складним питанням про те, що ж
означає хороший учитель, Василь Олександрович писав: «Це насамперед людина, яка
любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними, вірить у те, що кожна
дитина може стати доброю людиною, вміє дружити з дітьми, бере близько до серця
дитячі радощі і прикрощі, знає душу дитини, ніколи не забуває, що й сам був
дитиною».
Дитинство
повинно стати для дитини природною школою сердечності. Це одне з найскладніших
і найтонших виховних завдань сім’ї і школи. Ми, - за словами
В.О.Сухомлинського, - покликані облагородити серце нового громадянина,
одухотворити його пориви і бажання вищою людською красою – чуйністю,
співчутливістю. Бо любов до дитини в нашій спеціальності – це плоть і кров
вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без
любові до дитини – це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху,
живописець без відчуття кольору. Не можна пізнати дитину, не люблячи її. «Якщо вчитель має тільки любов до свого
діла, він буде хороший учитель, - пише Л.Толстой. – Якщо вчитель має тільки
любов до учня, як батько, мати, він буде кращий від того вчителя, який прочитав
усі книжки, але немає любові ні до діла, ні до учнів. Якщо вчитель поєднує в
собі любов до діла й до учнів, він – досконалий учитель.»
Любов до дітей
дає вихователеві наснагу, є для нього джерелом, з якого він постійно черпає нові
сили. Якщо діти відчують, що ми любимо їх такими, якими вони є, тоді їхні душі
розкриються перед нами, і ми разом будуватимемо їхній внутрішній світ.
Мудра любов до
дітей – вершина нашої педагогічної культури, думки й почуттів. Сердечність,
теплота, доброзичливість у ставленні до дитини є наслідком великої, тривалої
роботи педагога над самовихованням почуттів.
Виховний процес стане гуманним, якщо зрозуміємо, що сенс нашої любові в
тому, щоб вона знайшла відгук у серці
дитини, пробудивши любов не тільки до нас, а й до інших людей. Кожен повинен
пам’ятати мудрі слова Ш.Амонашвілі: Любов виховується Любов’ю.
Мудра людська любов до дитини і дитинства – це
почуття, одухотворене глибокою думкою, багатством мислі. Духовна пустота ніколи
не пробуджувала і не живила справжньої любові. Стати справжнім вихователем
можна тільки тоді, коли вчителя та його вихованців об’єднують спільні думки,
помисли, прагнення. Без душі і помислів високих немає шляху від серця до серця,
- ці слова великого Гете змушують глибоко вдуматись у характер взаємин педагога
і вихованців.
Любов учителя до
дітей народжується в горінні, в боротьбі за людину. Було б наївним уявляти собі
справу так, що всі діти, які приходять до школи, - це красиві троянди; і
вчителеві не залишається нічого, як тільки милуватись ними. Є троянди, а є й
чортополох. З цього приводу Василь Олександрович писав: «Я люблю дитину не
такою, якою вона є, а такою, якою вона мусить бути. І коли вдається очистити
серце дитяче, коли в очах дитини сяє одухотвореність красою, а не блукає
лицемірна посмішка, я люблю цю справжню людину, бо в ній – часточка моєї душі».
Три заповіді
вчителя
Що перша заповідь учителя -
любити!
Це, перш за все,
життя,
Бо в ньому жити:
Посіяти, плекати
і радіти;
І знати, що
добро росте,
Що вклав ти частку
серця
В це створіння
І мудрість й
душу,
Тільки май
терпіння,
Бо довго
проростає те зерно,
Воно ж бо вічне,
В терніях воно.
А друга заповідь учителя – любити!
З натхненням
діяти, творити,
Шукати і
знаходить сходи,
І підійматись до
зірок,
А кожним кроком
є урок.
Що третя заповідь учителя – любити!
З своєю совістю
дружити,
Щоб час пройшов
Й лови себе на
слові:
Дорога вчителя
вся виткана з любові!
(Людмила Яцура)
Немає коментарів:
Дописати коментар